Пересунчак
О.С., вчитель історії
ЗШ І-ІІІ ступенів смт.Завалля
У березні
1966 року Завалля сколихнула неординарна як на той час подія: органи Комітету
державної безпеки заарештували вчителя школи-інтернату Лесіва Ярослава
Васильовича. За що – цього ніхто достеменно не знав. Але вже тоді по селищу
пішли чутки про те, що ніби то він був агентом закордонної спецслужби і
передавав на Захід інформацію про Заваллівський графітовий
комбінат. Така версія очевидно, була запущена за участю КДБ і проіснувала аж до
кінця 90-х років минулого століття, допоки місцевим краєзнавцям вдалося
дізнатися правду. Отже, в результаті пошукової роботи було встановлено наступне.
Лесів Ярослав Васильович народився 3 січня 1941 року в с. Прилуки Долинського
району Івано-Франківської області. Батько був засуджений радянським режимом за
участь в діяльності Організації українських націоналістів. Незважаючи на це,
Ярослав вступив до Івано-Франківського фізкультурного технікуму, по закінченні
якого влаштувався на посаду вчителя фізкультури Заваллівської школи-інтернат
Гайворонського району Кіровоградської області.
Друга
половина 1960-х років була ознаменована спадом так званої «хрущовської відлиги»
та переходом брежнєвської політики посилення репресій про українського
національно-визвольного руху. Саме в цей час на Івано-Франківщині вчитель
історії Дмитро Квецько ініціює створення підпільної організації «Український
національний фронт». Разом з колишнім учасником визвольних змагань Зеновієм
Красівським він склав програмові документи організації. Її гасло: «Здобудеш
Українську державу або загинеш у боротьбі за нею» було запозичене в ОУН і
означало, що новостворена структура продовжуватиме змагатися за втілення
ідейних принципів попередників, але іншими засобами, а саме пропагуванням ідей
самостійної соборної держави серед широкого загалу української громадськості.
Окрім Іванофранківської, філії УНФ незабаром з’являються у Львівській, Донецькій
та Кіровоградській областях.
Відповідно
до програмних засад організації, Українська держава повинна бути побудована на
принципах народовладдя, соціальної справедливості та свободи людини. Для
пропаганди цих ідей УНФ розпочав видання нелегального часопису «Воля та Батьківщина»,
в якому публікувалися матеріали на суспільно-політичну тематику, зокрема про
події 1917-1920-х років, колективізацію сільського господарства, голодомор
1932-1933 років.
Ідейні
принципи організації були близькими для
студента Я.Лесіва, і тому він в 1965 році стає її
членом-співзасновником. Більше того, він поставив перед собою завдання
організувати філії УНФ на Сході та в
Центрі України. Рішення розпочати
організаційні заходи у селищі Заваллі Гайворонського району було прийнято
неспроста. Напередодні тут відбувся страйк робітників графітового комбінату,
які, не зважаючи на тиск та погрози влади, змогли відстояти свої права на справедливу оплату праці. Цікаво, що
наступного дня після початку акції протесту, матеріали про неї вийшли в ефір
радіостанції «Голос Америки». До честі наших земляків, організатори страйку так
і не були виявлені каральними органами.
Отож, в 1965 році, перебуваючи на посаді вчителя
місцевої школи, Ярослав Лесів проводив роботу по створенню мережі підпільної
організації в Гайворонському районі та Кіровоградській області. Як згадує його
вихованець, вчитель історії із села Мощене Павло Муржак, спортивна команда
інтернату часто виїздила на змагання в районні центри області, під час яких
тренер дуже часто відлучався, очевидно, для пошуків однодумців. Окрім того,
цікавився у дітей, чи не має хто репресованих родичів. Незабаром з’явилися
спільники у Заваллі. За спогадами активного члена організації, вчителя Заваллівської
школи-інтернату Віктора Цвілюка, робота групи була організована за принципом
так званої «трійки», який давав можливість конспіративної роботи.
Члени УНФ
на території району поширювали «самвидав», часопис «Воля і Батьківщина», книгу
«Україна у фотографіях» тощо. Час від часу, Лесів їздив до родичів на
Івано-Франківщину і привозив звідтіля підпільну літературу. Справи в цьому
плані пішли на краще, коли уенефовці виявили «криївку» УПА із запасами листівок
30-40- х років. Зразки такої літератури почали з’являтися в Гайворонському районі. Окрім листівок та книг
підпільники писали листи-протести до центральних органів республіканської
влади. Так, у липні 1966 року Лесів виїхав до Києва, де вкинув у поштовий ящик
лист на адресу першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста та голови Ради міністрів УРСР
В.Щербицького із «Зверненням Центрального проводу УНФ», в якому було і таке:
«Україна, формально будучи суверенною республікою, фактично зведена до
становища безправної колонії, її визискують та русифікують… Ви повинні
повернутися до політики українізації, яка проводилася в Україні до сталінського
терору, домагатися припинення переслідування колонізаторами українців за їх
патріотизм. Інакше ваша бездіяльність буде розцінена як зрада інтересів
української нації…»
Цього ж
року Ярослав Лесів привіз у Завалля два
синьо-жовтих прапори. Вночі разом з В.Цвілюком один з них був вивішений над
інтернатом, інший на димохідній трубі Сальківського цукрового заводу. Таким
чином, вперше після 45 –тирічної перерви національний стяг знову замайорів над
територією краю. Це тривало недовго, але неабияк стривожило місцеву владу.
Спалах опозиційної діяльності не міг пройти повз увагу відповідних органів. А
тому незабаром в інтернаті з’явився новий вчитель. Поселили його в гуртожитку поряд з Лесівим. Як виявилося
потім, це був незвичайний колега. Зробивши свою чорну справу, він за декілька
тижнів зник так само несподівано, як і з’явився. КДБ могла
звітувати про успішну операцію по ліквідації чергової дисидентської
організації. Паралельно, каральні акції спецслужба провела в інших областях. На
теренах Кіровоградщини було затримано 18 чоловік. У В.Цвілюка була виявлена
схованка для листівок, обшуки були проведені і в інших членів організації.
Судові процеси над патріотами були проведені за місцем основної діяльності УНФ
– у Львові та Івано - Франківську. Її керівники одержали різні терміни
покарання: Д.Квецько – 20 років, З.Красівський – 17 років. Ярослава Лесіва судили за статтями: 56
( «зрада Батьківщині») та 54 («створення організації») Кримінального кодексу
УРСР. Зваживши на молодий вік підсудного, суд призначив йому 6 років
позбавлення волі (покарання відбував у Мордовії). Оскільки Лесів всю вину взяв
на себе, його побратими з Кіровоградщини
відбулися обшуками та попереджувальними бесідами. Так закінчилася діяльність
УНФ у нашій області.
По різному
склалося життя в українських патріотів. Найжорстокішою виявилася доля у Ярослава
Лесіва. В 1973 році після звільнення
з концтабору він повернувся на
Івано-Франківщину. Але працювати за фахом йому не дозволили. Тому змушений був
працювати робітником на місцевому лісокомбінаті, постійно перебуваючи під
адміністративним наглядом. Згодом одружився. В
1975 році дружина народила йому сина Тараса. Але сімейне щастя тривало
недовго.
В 1979 році
Лесів став членом правозахисної Української Гельсинської групи, організованої
М.Руденком, Л.Лук’яненком, В.Чорноволом. Майже відразу послідував новий арешт.
Цього разу його звинувачують у поширенні наркотиків, виявлених в його одязі під
час флюорографічного обстеження. В 1980 році він засуджується на 2 роки ув’язнення. Покарання відбував у Рівненській області. У 1981
році арештований повторно. Цього разу вже будучи в ув’язненні. Звинувачення те саме: за зберігання наркотиків.
Слідство у новій справі тривало півроку. В знак протесту Лесів оголосив
голодування. Та і це не допомогло. В день закінчення попереднього терміну
оголосили новий – 5 років тюрми.
Після
виходу на волю, а це вже був кінець 1980-х років, Лесів став ініціатором
легалізації Української греко-католицької церкви і незабаром одержав сан
священника. За організацію забороненої владою літургії був притягнений до
адміністративної відповідальності.
У 1989 році
виступає на мітингу у Москві з вимогою відновлення діяльності УГКЦ. Разом з
С.Хмарою був прийнятий Б.Єльциним. За релігійну діяльність у тому ж році був
заарештований, але під тиском громадськості був звільнений.
У листопаді
1989 року Ярослав провів молебень під час препоховання В.Стуса, О.Тихого та
Ю.Литвина.
На той час
його вже знали не лише як правозахисника, але і як талановитого поета. Про його
збірку «На лінії болю» Є.Сверстюк скаже: «У ній все справжнє, народжене з болю…
За формою поезія Лесіва проста. Вона пливе, як молитва, як подих душі…»
У жовтні 1990
року Лесіва не стало. В засобах масової інформації прозвучало лише коротке
повідомлення: «загинув в автокатастрофі….» Така ж доля згодом доля спіткає
О.Ємця, А.Єрмака, В.Чорновола та інших патріотів України…. Невеличкий вірш,
написаний Лесівим, став ніби його короткою поетичною біографією :
Я все оддав тобі в офіру,
Я кинув все собі під ноги,
Собі лишив бесаги й ліру
І терном встелену дорогу.
І вже видніється Голгофа – мій хрест –
Його в руках нестиму,
І гавкає за мной псота,
Сміється й шкіриться у спину.
А я іду, бреду поволі
Ілюзій хижими гробами.
Витрачаються мрії кволі.
О, доле, що ти робиш з нами?!
Список використаних джерел
1.Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі
опору 1960-1980 років. – К.: Либідь, 1998.
2. Лесів Я. Тюремна тиша. Поезії. – Івано-Франківськ: Перевал,
1992.
3. Лук’яненко Л. Національна ідея і національна воля. – К.:МАУП,
2003.
4. Малик Я. , Чуприна В. Історія української державності.
– Львів: Світ, 1996.
5. Пересунчак О. Я все оддав тобі в офіру // Україна степова. – 2007. – № 1. – С. 2
6. Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. –
К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998 .
7. Спогади П. С.Муржака.
8.Спогади В.М.Цвілюка.
Немає коментарів:
Дописати коментар