пʼятницю, 8 липня 2016 р.

ВІЙНА В АФГАНІСТАНІ. ГАЙВОРОНЦІ-АФГАНЦІ

ВСТУП

             Незалежна українська держава постала на політичній карті світу як суверенна, соборна, демократична. Перед нею простилається важкий шлях державотворення, визначення цілей і пріоритетів, входження в світове співтовариство – все те, що ми називаємо творенням майбутнього. Майбутнє якраз і твориться з історії. Ми там беремо те, що є сильним, що об’єднує, ідентифікує, робить нас мудрішими й на цих висновках формує відповідь на питання про власне майбутнє. Але історія наша достатньо фальсифікована. Люди багато страждають від того, що вони знають не всю історію, або не ту історію. Українська правдива історія, безумовно, має бути написана. Бо без неї ми ще довго блукатимемо навіть у подіях сьогоднішнього дня.
         Великий інтерес викликає період ХХ століття, він для нашої Батьківщини виявився складним. Особливої уваги потребує вивчення історії періоду війн. Не виключення і афганська війна, яка була апогеєм радянської експансії.
Війна в Афганістані це – повномасштабний конфлікт, агресія Радянського Союзу, проти суверенної країни. Ця війна перевищила в порівняні з Другою Світовою війною і за тривалістю і за кількістю жертв майже вдвічі. Ці події  викликали загострення кризи радянської системи, з розпадом якої на пострадянському просторі виникли незалежні держави, в тому числі й Україна.
Дана тема потребує негайного дослідження участі українців в подіях Афганської війни, на основі спогадів її учасників. Тому що фактично вони є єдиним об’єктивним джерелом, адже багато фактів та документів приховувалися, замовчувалися  владою Радянського Союзу, бо мали вирішальне значення для всесвітньо-історичного процесу у ХХ столітті. 
Тому метою дослідження є вивчити історію Афганської війни, встановити причини та передумови війни, основні події радянсько-афганського конфлікту, та подальшу долю учасників бойових дій.
          Завдання дослідницької роботи:
 1.  Розкрити участь гайворонців в радянсько-афганському конфлікті;
 2. Описати бойові операції, в яких брали участь жителі Гайворонщини, та їх подальші долі;
  3. Дослідити використання архівних документів та свідчень очевидців щодо         участі в Афганській війні;
  4. Отримані результати синтезувати у висновках.
Об'єктом дослідження є події Афганської війни 1979-1989 років.
          Актуальність дослідження цієї теми зумовлена вивченням її в шкільному курсі історії.      
 Предметом дослідження –  участь жителів Гайворонського району у бойових операціях на території Афганістану, умови життя та шляхи виконання поставлених бойових завдань. 
В досліджені використано такі методи, як аналіз ролі військових міста Гайворона, метод емпіричного дослідження, інтерв’ю з учасниками військових дій.
Основним джерелом стали спогади Пасхального Василя Євгенійовича,  який 26 жовтня 1983 року був призваний на службу Гайворонським військовим комісаріатом, через три місяці був направлений у Чахі-Абі (Афганська республіка), 13 грудня 1985 року повернувся додому; Чернієнка Віктора Вікторовича, який 19 квітня 1982 року був призваний на службу Гайворонським військовим комісаріатом, а 7 вересня 1982 року проходив службу в Нічмі Бала, провінція Файзабет, (Афганська республіка); Костюка В’ячеслава Вікторовича, якого 17 жовтня 1983 року було призвано на службу Гайворонським військовим комісаріатом,  в лютому 1984 року проходив військову службу в кишлаку Даркад, Тахаанська провінція, східна частина Афганістану. 
Афганська війна і в даний час залишається актуальною в історії, але для більшості людей залишається незрозумілою, а особливо для молодого покоління. Причин тому безліч. У радянський період діяльність Обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані замовчувалася. У період перебудови і особливо після розвалу СРСР політизація цього питання затулила історизм і об'єктивність, у тому числі у висвітленні бойових дій Обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані.
Тому історія Афганської війни, потребує негайного ґрунтовного дослідження.
РОЗДІЛ І
 ВІЙНА В АФГАНІСТАНІ

1.1.          Історичний екскурс в Афганську проблему.

       Афганістан розташований в самому центрі Євразії, що дозволяє відігравати вирішальну роль у відносинах між сусідніми регіонами. На кінець 70-х років за рівнем економічного розвитку займав 108 місце серед країн, що розвиваються. Країна ніби завмерла на стадії феодалізму з глибокими пережитками родоплемінного ладу і общинно-патріархального укладу життя. Понад 90% населення проживало у сільській місцевості і знаходилось під владою феодалів, племінних вождів. Близько 3 мільйонів афганців вело кочовий спосіб життя. Афганці здавна сповідують іслам ханіфістського напрямку, особливістю якого є аскетизм і консерватизм повсякденного життя. У духовному житті країни в найбільш консервативних формах панував іслам. В Афганістані не склалася єдина нація і країну роздирали національно-етнічні й феодальні міжусобиці. Центральна влада ніколи не контролювала всієї території країни. Більшість населення була неписьменна.    
       Традиційно панівною елітою в афганському суспільстві були вожді пуштунських племен, верхівка духовенства, багаті землевласники, купці та нечисленний офіцерський корпус.
На початку ХІХ між Росією і Британською імперією розпочалася боротьба за контроль над Афганістаном, що отримала назву «Велика гра». Вона завершилася поразкою для Британії. В 1880-1890-х роках склалися сучасні кордони країни вирішені спільним договором Росії і Англії. На початку ХХ століття Британія зробили нову спробу ліквідації незалежності Афганістану. Спроба виявилася не вдалою, цьому протистояв національно-визвольний рух.
28 лютого 1919 році Аманулла-хан проголосив незалежність Афганістану від Великобританії. Першою державою яка визнала незалежність і надала економічну і військову допомогу був Радянський Союз.
До 1973 році Афганістан був монархічною державою. Ситуація  змінилася після того, як 17 червня 1973 року Махаммед Дауд Хан, захопив владу у свого родича Захір-Шаха. Він скасував монархію і оголосив себе президентом республіки. Проведені реформи М. Даудом були малоуспішними. В результаті правління Дауда завершилося військовим путчем проведеного фракціями комуністичних партій, а також стратою президента та всіх членів його родини.
В 50-ті роки проходить боротьба між СРСР та США за вплив на країну. Країну відвідали лідери цих країн М. Хрущов та Д Ейзенхауер.
У 60-ті роки організаційно оформився і рух ісламських фундаменталістів, які виступали за очищення ісламу від нашарувань і встановлення в країні теократичного правління. Під час перевороту Дауда частина мусульманської молоді на чолі з Гульбеддіном Хекматіяром виступила за негайне збройне повстання з метою захопити владу. У червні 1975 р. вони почали повстанські дії у деяких провінціях країни, але, не отримавши підтримки населення, були розбиті. Частина фундаменталістів емігрувала в Пакистан, де з допомогою пакистанських спецслужб створила опорні бази для боротьби з режимом Дауда.
1 січня 1965 р. була створена Народно-демократична партія Афганістану (НДПА). Сформовано уряд партії.  Мухаммед Таракі став прем'єр-міністром, міністром закордонних справ - Хафізулла Амін. Метою революції в Афганістані стає проголошення соціалізму, ліквідація відсталості країни та проведення соціальних реформ. Партія існувала напівлегально. У 1966 році серед партійців виникли суперечки, щодо тактики боротьби, через ці обставини в 1977 році об’єднання не відбулося більше того військові організації існували окремо.
У квітні 1978 року лідери НДПА організували повстання, яке увійшло в історію під назвою «Саурська революція» або Квітнева. 30 квітня 1978 року країна була проголошена Демократичною Республікою Афганістан. Вперше названий голова нової державиHyp Мухаммед Таракі, його заступниками стали Бабрак Кармаль і Хафізулла Амін. У травні 1978 р. було оголошено програму соціально-економічних реформ: знищення великих земельних володінь, демократизацію суспільного життя; ліквідацію національного гноблення і дискримінації; проголошення рівноправності жінок; ліквідацію неписьменності і безробіття; укріплення державного сектору економіки; дотримання принципів неприєднання і нейтралітету. При проведенні цих реформ не враховувались національно-культурні традиції, було взято високі темпи і застосовувались адміністративні заходи. У середині НДПА розгорілась міжфракційна боротьба і насаджувався культ особи Таракі. У грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був укладений договір про дружбу і співробітництво [2].
Країна до таких реформ не була готовою, через те, що була врахована специфіка краю. Це призвело до того, що опозиційні партії такі як: Ісламська партія Афганістану – керівник Гульбеддин Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Бурхануддін  Раббані та ін. вдалися до активних дій – партизанської боротьби. Основним джерелом формування опозиції був наростаючий потік біженців з Афганістану.  Відірвані від будинків, позбавлені всіх засобів існування. В якості своєї ідейної зброї афганська реакція використовувала іслам. Реакційне духовенство закликало до боротьби з невірними.
Іншим джерелом був сепаратистський рух національних меншин. Вже у травні на території Пакестана створена перша база - центр для підготовки банд формувань для дій на території Афганістану. До весни таких банд стало 80.
У березні 1979 року спалахнуло контрреволюційне повстання в провінції Герат, населеній в основному афганськими шиїтами. Це був перший сигнал тривоги для Кабула, відкритий виклик революційної влади.
У квітні - травні спалахнув заколот в Баглані, Урузгані, Фарах, Бадглее, Гурі, Логар і по ланцюжку в ряді інших провінцій Афганістану.
         Навесні 1979 року був проголошений «Вільний Нурістан», а в серпні виник ісламський незалежний Хазараджат зі своїм військом - «союз ісламських воїнів» в 3000 чоловік. Почалися збройні виступи проти центральної влади та інших народностей. Багато районів країни опинилися під повним контролем моджахетів, де вони почали встановлювати свої органи влади в особі «ісламських комітетів».                  
   Майже цілий рік  ситуація  в Афганістані продовжувала погіршуватися.  Народно-демократична партія Афганістану розпочала репресії проти власного населення. Розбіжності були і серед уряду Афганістану. Генерал                                   І. Г. Павловський згадує: «14 вересня 1979 року, п'ятниця. Кабул. Ну і ніч видалася! Прямо Варфоломіївська ніч! Коли я приїхав до посла А. Пузанова, то стало відомо, що після ранкової зустрічі Таракі та Аміна, на якій у них вийшла сварка, Амін зажадав, щоб Таракі відсторонив від влади чотирьох міністрів і заявив, що він піде у відставку, якщо з'явиться новий міністр оборони. І цей свій задум Таракі хотів здійснити. Доповівши про те, що трапилося в Москву, ми ... отримали вказівку відвідати Таракі та Аміна, щоб вони були разом, і спробувати примирити їх, домогтися недопущення розколу в партії. Особливо підкреслювалася необхідність захистити Таракі від нападок Аміна. Таракі і Амін помирилися. Але тільки на словах ...»
         Ще одна ремарка генерала армії: «9 жовтня 1979 року,  вівторок,  Кабул. Сьогодні Хафізулла Амін показав свої кігті, свій крутий характер, свою агресивність, деспотизм. За дорученням центру совпосол, я, інші відвідали X. Аміна і передали йому заяву нашого керівництва у зв'язку з неточною інформацією, зробленої представником МЗС Афганістану послам деяких соціалістичних країн про наше перебування в резиденції Нура М. Таракі 14 вересня 1979 року у момент замаху, організованого  М. Таракі на X. Аміна.  Про те, що М. Таракі вже немає в живих, нам  X. Амін сьогодні нічого не сказав. А коли ми повернулися в посольство, то по кабульському радіо було передане повідомлення про те, що Таракі «помер» і похований у своєму фамільному склепі. «Померла» і його дружина ... Ось це розправа!».
        На початку січня 1979 року становище в країні погіршилося через помилки афганського керівництва. Для вирішення проблем Амін застосував диктаторський режим. Країною прокотилася хвиля репресій, але це тільки ускладнило ситуацію і це призвело до того, що велика частина країни була охоплена партизанським рухом.
         У Москві не тільки з великим інтересом, але і з деяким побоюванням спостерігали за подіями в сусідній країні. Режим Аміна міг призвести до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені, а головне вихід Афганістану із радянської зони впливу. Розпочалися напружені відносини США і СРСР через конфлікт навколо Ірану.
        Починаючи з березня-квітня 1979 року афганське керівництво неодноразово зверталось до СРСР за збройною допомогою. Радянське керівництво прийшло до висновку, що без радянських військ створити умови для відсторонення від влади             Х. Аміна буде дуже складно. Незважаючи на заперечення Генерального Штабу СРСР і дипломатів, прийняв рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту радянських військ (приблизно 100 тис. чол.) і про зміну афганського керівництва.
       Введення радянських військ не принесло країні стабільність. Афганська земля так і не побачила мирного, щасливого життя. Партизанська війна набрала форми джихаду – священної війни за віру. Починаючи з весни 1980 року радянські війська перейшли до активних дій у боротьбі з опозиційним рухом. За час перебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але здолати партизанський рух не вдалось.

1.2.         Цілі, мета, учасники війни в Афганістані

       В радянського керівництва поступово з’явилася ідея усунути Х. Аміна і замінити його на більш лояльного діяча. У той час у Москві вже перебував лідер фракції «Парчі» Б. Кармаль. За оцінками експертів, він користувався підтримкою певної частини афганських партійців і населення. Тому йому було запропоновано очолити боротьбу за повалення режиму Х. Аміна.
12 грудня 1979 року міністр оборони СРСР Д. Устинов викликав до себе начальника Генерального штабу Н. Огаркова і повідомив йому, що Політбюро прийняло попереднє рішення: тимчасово ввести радянські війська в Афганістан, і поставив завдання готувати 75-80 тисяч осіб. Н. Огарков був здивований таким рішенням, сказавши, що це обстановку не стабілізує, і він проти введення військ, тому що це нерозважливість. Але міністр осадив його: «Ви що, будете вчити Політбюро? Вам належить тільки виконувати накази».
   Введення радянських військ розпочалося 25 грудня 1979 року о 15-й годині за московським часом. 27 грудня спецпідрозділ ''Альфа'' захопив президентський палац, при штурмі якого загинув Амін. Нове афганське керівництво очолив Б.Кармаль.
           Головною причиною війни стало іноземне втручання в афганську внутрішньополітичну кризу, який був наслідком боротьбі за владу між місцевими традиціоналістами и ліворадикальними модерністами. Боротьба велась за повний політичний контроль над територією Афганістану.
           Після перевороту 27 квітня 1978 р. (так звана «Квітнева революція») ліві війська передали владу двом марксистським партіям («Хальк» и «Парчам»), що об'єдналися в Народно-демократичну партію. Не користуючись міцної підтримкою в народі, новий уряд жорстоко придушував внутрішню опозицію. Заворушення в країні і чвари між прихильники «Хальк» и «Парчам», з урахування геополітичних міркувань (недопущення посилення впливу США в Центральній Азії і захист середньоазіатських республік) підштовхнуло радянське керівництво до введення в грудні 1979 року військ в Афганістан. Під приводом надання інтернаціональної допомоги. Цікавий ще один історичний факт, що введення Радянська військ на територію Афганістану почався на підставі постанови Політбюро ЦК КПРС, без формального рішення щодо цього Верховної Ради СРСР або Ради Міністрів СРСР, ні будь-якого іншого документа з питання введення військ не приймалося. Всі вказівки віддавалися усно, мотивуючи це необхідністю забезпечити секретність і ввести в оману Х. Аміна.
           Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала винятково обмеженим контингентом радянських військ, опинилося безпосередньо втягнутим у громадянську війну, що розгорнулася в Афганістані, і стало її активним учасником та головним збудником.
            У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди) — з іншого боку. Моджахед (арабською мовою مجاهد muǧāhid, близьке до арабського звучання — муджахід, у множині — муджахідін) — учасник джихаду, буквально «той, що докладає зусилля», «борець». У наш час моджахедами є: партизани Північного Кавказу, Іраку, бійці руху «Талібан» в Афганістані та Пакистані та інші. Свого часу радянські інтервенти називали афганських моджахедів «душманами» (дарі دشمنdušman — ворог).  Моджахедам в ході конфлікту підтримку подавали військові фахівці США, ряд європейських країн-членів НАТО, а також пакистанські спецслужби.
          25 грудня 1979 року почалося введення радянських військ в Демократичну Республіку Афганістан, по трьох напрямах: КушкаШиндандКандагар, ТермезКундузКабул, ХорогФайзабад. Десант висаджувався на аеродромах Кабул, Баграм, Кандагар. Була розроблена операція під кодовою назвою «Ш», яку мали провести радянські війська без залучення військ центральноєвропейських держав.
             До складу радянського контингенту входили: управління 40‑ї армії з частинами забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п'ять окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення й деякі інші частини й установи.
             Афганська війна тривала з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року, тобто 3340 днів.
            Етапи перебування радянських військ в Афганістані і їхня бойова діяльність умовно розділяються на чотири етапи.
·         1‑й етап: грудень 1979 р. — лютий 1980 р. Введення радянських військ до Афганістану, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об'єктів.
·         2‑й етап: березень 1980 р. — квітень 1985 р. Ведення активних бойових дій, зокрема широкомасштабних, спільно з афганськими з'єднаннями й частинами. Робота з реорганізації і зміцнення збройних сил ДРА.
·         3‑й етап: травень 1985 р. — грудень 1986 р. Перехід від активних бойових дій переважно до підтримки дій афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами. Підрозділи спецпризначення вели боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів із‑за кордону. Відбувся вивід 6 радянських полків на Батьківщину.
·         4‑й етап: січень 1987 р. — лютий 1989 р. Участь радянських військ у проведенні афганським керівництвом політики національного примирення. Продовження підтримки бойової діяльності афганських військ. Підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і здійснення повного їх виводу.
          Приймаючи рішення про введення радянських військових сил, багато хто з політиків не розуміли, що насправді являє ця войовнича країна. Операцію планувалося провести блискавично, проте в цьому і був головний прорахунок керівництва. Ідея продемонструвати міць Радянської Армії міжнародному співтовариству, м'яко кажучи, виявилася невдалою. Однак гучні звинувачення на адресу радянських чиновників, які прийняли рішення про введення радянських військ на територію гірської держави, не можна назвати обґрунтованими. Деякі політологи стверджують, що іншого виходу у Союзу просто не було. У разі відмови від участі в долі Афганістану, підтримку однієї зі сторін зробило б США, з наступним розміщенням системи ракет, націлених у відомому напрямку. Сьогодні російський обиватель при згадці про афганську війну іменує її безглуздою і невдалою, деякі автори називають події в цій державі нищівною поразкою. Говоряче що, вони так і не зрозуміли «їхню» війну. Але існують і інші думки.
           Кращі солдати з елітних підрозділів були кинуті на боротьбу з моджахедами, воювати радянським воїнами довелося зі значною частиною місцевого населення. Прорадянський уряд Б. Кармаля, а потім і Наджібулли не змогли виконати своїх обіцянок, застосовували силові методи збереження влади.                             
          Місцеві жителі, фанатично охороняли свою свободу, сприйняли подібні акції як спробу її обмежити, а можливо і взагалі знищити. Радянські солдати були впевнені, що виконують інтернаціональний обов’язок, сліпо вірили в політику Кремля.   
          Складність проведення військових операцій полягала в особливій специфіці країни: населення вибрало партизанський варіант протиборства і виявилося добре озброєне. Крім того, афганці з самого раннього віку вправлялися у володінні холодною і вогнепальною зброєю, хоча й не мали достатніх знань в тактиці і стратегії. Посилювала ситуацію також військова допомога повстанцям з боку США,    Пакистану, Єгипту, Ірану, а також Саудівської Аравії і навіть Китайської Народної Республіки.
         Бойові дії в гірських районах приносили серйозні втрати особового складу, однак армія придбала значний бойовий досвід. Офіцери й рядові виявляли разючу мужність і відданість, операції проводилися на найвищому рівні, гучну популярність здобули радянські десантники. Проте воювати з афганцями виявилося далеко не просто. Зазнавши нищівної поразки у відкритих зіткненнях, вони перейшли до абсолютно нової для радянської армії тактики численних засідок, стихійних нападів, нічних вилазок і установки розтяжок, а також мінування мостів, переправ і доріг. Противник володів широкою агентурною мережею і, часом, був обізнаний про майбутні операції дуже докладно. Втрати серед радянських солдатів стали наростати. Лідери опозиції мали високий рівень освіти, в тому числі у військовій справі, причому кожен з них належав до заможного стану, що підтримувало повагу до них з боку місцевого населення.
        Радянський уряд, спрямовуючи військовий контингент, не врахував національних особливостей країни, що також збільшило людські втрати. Нерідко мирні жителі, бралися за зброю під покровом ночі і вирізали сплячих російських воїнів. Як показала практика, закони європейської війни азіатами не дотримуються, а прояви честі взагалі сприймаються як слабкість і їх зневажають. Повстанці не були однорідні. Серед них виділялися кілька угруповань, головними з яких вважалися помірні націоналісти і ісламські фундаменталісти.
         Потік озброєння повстанцям був налагоджений з Пакистану караванним шляхом. З метою блокування поставок через пакистанський кордон радянськими командирами розроблялися різні операції, проте зробити це на практиці так і не вдалося. Незважаючи на те, що основна прикордонна лінія виявилася перекритою, озброєння продовжувало чинити, хоча і в менших обсягах. Душмани отримували військову допомогу караванами, що проходили по вузьким і невідомим гірських стежках, блокувати які повністю виявилося не під силу радянській армії.
       В результаті більш ніж дев'яти років запеклих боїв, що спричинили колосальні людські, економічні та моральні витрати, військовий контингент так і не домігся результату. Афганістан, за словами окремих політологів, став «чорною дірою», яка з неймовірною швидкістю поглинає мільйони радянських рублів і тисячі людських життів.
         З початку 1985 року радянський уряд починає робити спроби встановлення діалогу з найбільш адекватними лідерами банд. Тактика радянського військового командування змінилася і тепер являла собою організацію засідок, а також проведення окремих розвідувальних операцій, масштабні зачистки припинилися. Урядова армія отримала цінний бойовий досвід і могла здійснювати важливі військові заходи самостійно. Поступово почалося виведення контингенту з країни. У 1986 виводяться шість полків, а НДПА публічно відмовляється від монополії на владу в державі.
          28 липня 1986 року М.С. Горбачов у промові під час перебування у Владивостоку оголосив про рішення радянського керівництва: починаючи з 15 жовтня і до кінця 1986 року з Афганістану вивести 6 полків — один танковий, два мотострілецьких і три зенітних з їх штатною технікою і озброєнням. Повертатися ці частини мали в райони їх постійної дислокації в СРСР.
           14 квітня 1988 року за посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в ДРА. Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в 9‑місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів.
           Відповідно до угод виведення радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року з Афганістану повністю виведені радянські війська. Виведенням військ 40‑ої армії керував останній командувач контингентом генераллейтенант Борис Громов.
          Результатом афганської війни для Радянського Союзу стало наростання невдоволення серед громадян. Багато хто просто не розуміли причин і цілей дій уряду. Вони відмовлялися вірити в висунуті гасла, а в суспільстві з'явилася недовіра, підкріплена розповідями про звірства та невдачі в боях з моджахедами, а також сльозами батьків, які втратили своїх синів.




РОЗДІЛ ІІ
УКРАЇНСЬКИЙ РАХУНОК АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ

2.1. Роль українців в неоголошеній війні.     
      
           Як і в часи Другої Світової війни, так і в період радянської авантюри в Афганістані, Українська Радянська Соціалістична Республіка, виступила не об’єктом, а суб’єктом Кремлівських геополітичних домагань. Для багатьох наших громадян майже десятилітня війна дотепер залишається загадкою, надійно прихованою правдою кремлівських вождів, які на той час керували тоталітарною комуністичною супердержавою. Ніяка армія із власної ініціативи не воює, вона лише виконує волю вищого державного і партійного керівництва країни, які викладено у відповідних і не завжди зважених рішеннях. А розраховуватись за наслідки війни доводиться простим солдатам і офіцерам та мирному населенню.
         Війна – це завжди горе. Багаторічна афганська воєнна кампанія принесла багато страждань народу Афганістану. Постукала вона горем і в будинки наших співвітчизників. Багато синів України загинуло, або ж було покалічено на тій «незнаменитівй» війні. За 10 років в Афганістані загинуло 2378 громадян України, 60 тисяч вважається зникли безвісти або тих хто потрапив у полон. В Афганістані воювало так багато наших земляків, що військові частини військовослужбовців називали поміж собою «українськими». Статистика зусвідчує, що кожен четвертий військовослужбовець, який перебував у складі «Обмеженого континенту радянських військ в Афганістані» був українцем.
            Досліджуючи тему з’ясувалося, що випускнику загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2 м.Гайворон Кіровоградської області також довелося ступити на афганську землю. Це –   Пасхальний  Василь Євгенійович, який дуже любив спорт, займався греблею на байдарках, грав у футбол, баскетбол, ріс здоровим і фізично розвинутим. Після закінчення школи здобував професію тракториста, комбайнера у професійно-технічному училищі, сьогодні Гайворонський аграрний ліцей. Далі пішов працювати на тепловозоремонтний завод слюсарем. Проте уже через кілька місяців став до лав Радянської армії. Високий зріст, спортивна статура сприяли тому, що хлопець пішов служити в прикордонні війська. «Спочатку було три місяці навчання в Таджикистані. Коли надійшла пропозиція іти служити в Афганістан – молодість та азарт зробили свою справу і я без вагань дав згоду, - розповідає Василь Євгенович. Тільки потім, зрозумів, що це таке. Вперше вступив у бій, що символічно, на День Радянської Армії, 23 лютого 1984 року. Проте справжнє бойове хрещення пройшло 8 березня. Мене призначили другим номером кулемета. Довелось вступити в бій з афганцями. Лише коли кулі підняли пилюку з землі в лічених  сантиметрах біля моїх ніг – тоді вперше мене наповнив жах і страх війни.  Наша десантно-штурмова група налічувала 50 чоловік, - говорить Василь. Головним нашим завданням була боротьба з повстанцями. Вертольотами нас доставляли в різні прикордонні райони, де ми здійснювали рейди, так звані «зачистки» від «духів». Ми завжди ішли першими, часто приймаючи перший вогонь на себе. Щоб вижити,  доводилось стріляти і самому». Василь Євгенійович продовжує: «Духи» нас боялись, бо в нас було більше зброї, набоїв, за нами була авіація. Наших 50 чоловік могли протистояти їхнім кільком сотням. Одного разу під час операції в Чахі-Абі взяли у полон 300 афганців. З ними проводилась роз’яснювальна робота, відпускали їх, а вони знову брали зброю і стріляли в нас. Для них ми були вороги.  Дуже важко було дивитись на те все жахіття. Під обстрілами вертольотів гинули і повстанці і мирні жителі - жінки, діти. Дякувати Богу, я залишився живий, не маю поранень, хоча часто доводилось лізти під кулі.  Мама навіть не знала, що я воюю. Писав, що у відрядженнях по службі, щоб не хвилювалась. Лише потім, випадково дізналась, плакала».
         Після служби Василь Пасхальний повернувся в рідне місто. Знову пішов працювати до Гайворонського тепловозо-ремонтного заводу  слюсарем, потім бригадиром. Одружився, народилась донька Анна. Дружина Наталя сьогодні працює вихователем у дитячому садку «Веселка» міста, Василь – приватний підприємець.
         З часу служби Василя Євгенійовича пройшло уже 27 років, але ось що він говорить:  «Афганістан залишив у моєму житті незгладимий слід. І навіть сьогодні я не розумію, чому ми там були? За що гинули десятки тисяч радянських солдатів? Заради чого тисячі зостались каліками? Кому потрібна була ця війна, що зламала тисячі життів?..» Відповіді ці знайти важко і, напевно, уже неможливо. Проте ми можемо і повинні берегти пам’ять про тих, хто загинув і не допустити подібного в майбутньому.
               Зі спогадів афганця Костюка В’ячеслава Вікторовича. 17 жовтня 1983 року Гайворонським військовим комісаріатом був призваний на службу: «Було мені 18 років. Попав у прикордонні війська при комітеті державної безпеки (КДБ). Навчальний центр знаходився у Таджикистані (Московський посьолок). Назва його була закодована 22-33 АД, так як це секретна частина. Командири попередили відразу, що якщо ми потрапили сюди  це 80 %, того що ми  поїдемо до Афганістану. При великому бажанні міг відмовитись, але моє прізвище назвали два рази і я вирішив, що маю їхати і виконати свій службовий обов’язок. В лютому 1984 року наша перша мотоманеврена група вилетіла вертушками (вертоліт) на першу загранзаставу в кишлак Даркад (Тахаанська провінція), східна частина Афганістану. Так як у навчальному центрі я пройшов навчання, водій бронетранспортера (БТР), то тут я був водієм. Наше завдання було стояти на захисті кордону. Від нашого кишлака до кордону СРСР було15 кілометрів і наше завдання було захищати дану територію. Там була річка, умовна лінія кордону. На ній афганці вимивали золото і переходили через кордон, а ми наглядали за річкою щоб не було ніяких пересувань. Проводили рейдові перевірки, ходили в розвідку, іноді доводилося і стріляти. Бувало питають мене дружина, діти, знайомі: «А чи страшно тобі було?», відповідаю чесно, да. А бувало такі ситуації, що страх з’являється вже потім, коли все закінчилося, і ти тільки тоді розумієш, оцінюєш все те, що відбулося і які могли б бути наслідки. Все це було жахливо і моторошно словами всього того не передати. Жили в напівземлянках в яких були і миші, і криси, і гадюки. Харчувалися дуже погано. Місцевість незвична для мене – гори, ні доріг, ні дерев, ні людей. Дуже хотілося додому. 29 грудня 1985 року повернувся в рідний Гайворон. Я впевнений, що нам ця війна не потрібна була, керівництво Радянського Союзу не повинне було втручатися у життя афганського народу, через політиків були знищені цілі кишлаки, де проживало мирне населення, що ми виграли, нічого».
            Згадує афганець Чернієнко Віктор Вікторович, який 19 квітня 1982 року Гайворонським військовим комісаріатом був призваний на службу: «Було мені 18 років. Навчальний центр (учебка) проходила в м. Хорог, воно знаходилось на Афганському кордоні в Таджикистані. Служив в прикордонних військах комітету державної безпеки (КДБ). Там готували зв’язківців, кінологів (спеціальності прикордонної служби). Я потрапив у водії бронетранспортера (БТР), в навчальному центрі перебував чотири місяці. По завершенню «учебки» приїхали «покупці» (офіцери, які набирали військовослужбовців до своїх військових частин). З кожним проводили бесіди, анкетування, перевіряли психологічно. Офіцери до цієї процедури ставилися дуже відповідально, бо війська такого призначення – це серйозно.
       Коли ми тільки приїхали в Хорог, нас запевнили, що в Афган ми не попадемо. Але після перевірки і переговорів шість чоловік, у тому числі і я, направили до Афганістану. Нам сказали, що туди куди ми направляємося нічого серйозного нема, все під контролем. Ми були спокійні, все уявляли собі по-одному, а коли приїхали то побачили, що все набагато складніше і не так приємно як думали. Мама знала, що я туди їду, була дуже проти, але ж я солдат, і повинен виконувати накази. 7 вересня 1982 року літаком нас доставили в кишлак  Нічмі Бала, провінція Файзабет, Афганської республіки. Самі війська були розташовані неподалік від кишлаку. Там була велика ущелина і наше завдання було охороняти її, вона була на кордоні з Пакистаном. Ми повинні були дивитись за тим, щоб там не було нікого руху. Наказ був даний такий: якщо хтось з’являвся, піші чи транспортні, відкривати вогонь без попередження. Часто доводилося стріляти, особливо вночі. Перший раз було дуже страшно. Я не міг зрозуміти куди бігти, що робити. Через якусь мить сообразив, що потрібно бігти до машини, яка стояла неподалік від мене, там вже був мій напарник, який прослужив вже рік. Він завів машину і відстрілювався. Згодом я до цього звик.
Жили в землянках. Зверху накривали гілками, ганчірками, а потім заливали глиною. Влітку було жарко, інколи температура була до 50 градусів за Цельсієм, а взимку було дуже холодно. Харчувалися дуже погано.
          Зі мною в «учебці» був мій земляк, але в Афганістан нас разом не відправили, тому, що боялися щоб не «витікала» ніяка інформація. Все ж було засекречено. Були випадки, що батьки навіть не знали де син служить, а написав листа додому то його перечитували, чи нічого лишнього не написав. В липні 1984 року повернувся додому». На запитання «Чи змінила Вас війна?» Віктор Вікторович відповів: «Так я став доросліший, серйозніший, почав цінити кожну хвилину прожитого дня, із великим болем і переживанням спостерігаю за подіями в Україні в даний час, дуже хочеться миру, щоб ніхто не знав того пекла».
         



























РОЗДІЛ ІІІ
УВІЧНЕННЯ ПАМ'ЯТІ
           Згідно з Указом Президента України Леоніда Кучми від 11 лютого 2004 року, на Україні щорічно 15 лютого відзначається «День вшанування учасників бойових дій на території інших держав». В Афганській війні загинуло близько 2378 військовослужбовців, призваних з території УРСР.
15 лютого ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю воїнів-інтернаціоналістів, яким довелося воювати на територіях інших держав.  У 2014 році виповнилося 25 років, як останній радянський солдат перейшов кордон між Афганістаном і СРСР. Афганська війна назавжди залишилася в серцях тих, в чиє життя увірвалось лихоліття зі своїми жорстокими законами. Вона і досить болить родинами скалічених душею і тілом синів, виливається гіркими сльозами батьків, які зустріли своїх дітей у «чорних тюльпанах». Минула війна нагадує себе у спогадах, пораненнями, бойовими нагородами.
         Після Другої світової війни вихідці з України брали участь у війнах і військових конфліктах у 26 країнах світу, де гідно і мужньо виконували свій інтернаціональний обов’язок.
         Найбільш тривалою і тяжкою стала військово-політична спецоперація в Афганістані, вогненними дорогами якого пройшли й  тисячі українців.                  
          Афганська війна обпалила молодість юнаків 80-х років. Хтось так і залишився навічно молодим на портретах та скупих кадрах кінохроніки, загинувши на чужій землі. Серед загиблих є і наші земляки –  Анатолій Недза. Анатолій народився і виріс у селі Хащуватому. Закінчив школу. Вчився у Гайворонському СПТУ-35, набув там спеціальності водія. До призову в армію встиг трохи попрацювати за фахом у ремонтно-транспортному підприємстві.  Звідси й провели його на службу.  Служив в автомобільному підрозділі заправником, забезпечував військову техніку пальним. Під час одного з важких і небезпечних гірських рейсів  черга з крупнокаліберного душманського кулемета прошила автомобіль, за кермом якого був Анатолій. Обгорілого його винесли на собі з поля бою товариші. Терміново доставили в госпіталь. Становище дев’ятнадцятирічного солдата було критичним. Викликали рідних. Скільки безсонних ночей провели вони біля ліжка сина? З ним були і в останні  його хвилини... Поховали Анатолія у Хащуватому на сільському кладовищі.
         Олександр Новіков. Олександр народився і виріс у селі Солгутовому в селянській родині. Після школи навчався в Гайворонському СПТУ-35, здобув професію тракториста. 26 жовтня 1984 року Олександр пішов служити до лав  радянської армії. А в листопаді 1985-го року родина отримала страшну звістку про смерть сина і брата. Олександр на БТРі супроводжував колони машин. В листах до батьків він називав це черговим відрядженням. Скаржився, що обмаль вільного часу для написання листів, а взагалі «служба йде нормально». З одного такого «відрядження» він не повернувся, залишивши по собі вічний сум для родини. Олександр Новиков похований у селі Солгутове на  сільському кладовищі.
  В’ячеслав Мацієвський. Бойовий підрозділ підняли по тривозі і кину­ли на розгром банди душ­манів, що захопила кишлак і вчинила там криваву роз­праву. Підрозділ попав під шквальний вогонь против­ника. Упав важко поране­ний командир. Бандити не давали голови підняти, та прапорщик  Мацієвський кинувся до пораненого. Знову, сіконула вогненна черга...
Банду збили із зайнятих позицій, погнали. Обох по­ранених вертольотом        від­правили в госпіталь. Це сталося за кілька годин до  нового,  1984 року...
В листі до матері його побратими — офіцери і солдати писали: «Ваше го­ре втішити неможливо. Але будьте мужні, ви ма­ти Справжнього героя. В'ячеслав Андрійович чесно й геройськи виконав свій обов'язок — обов'язок сол­дата, лікаря. За час служ­би в нашій частині Ваш син показав себе виключно з позитивного боку. Він був дуже - скромною, пра­цьовитою людиною. Палко любив Вас, дружину,      до­чок, до кінця був відданий народу, Батьківщи­ні. Ви можете гордитися своїм сином!». За мужність і відвагу, виявлені при виконанні ін­тернаціонального обов'яз­ку, прапорщик В. А. Маці­євський посмертно наго­роджений орденом Чер­воної Зірки.
           15 лютого в День вшанування учасників бойових дій на території інших держав воїни-інтернаціоналісти, члени родин загиблих і померлих бійців колоною прийшли у міський сквер Перемоги нашого міста. Тут до пам’ятного знака воїнам інтернаціоналістам було покладено квіти.
         Потім у Будинку дитячої та юнацької творчості відбувся урочистий захід. Зі словами вітання до присутніх звернулись голова районної організації воїнів-інтернаціоналістів І. А. Кавунський.
Вони відзначили, що подвиги учасників бойових дій – це та велика правда історії, яку не перекреслити жодними змінами у сучасному світі. Міський голова, учасник Афганської війни П. М. Руденко у своєму виступі наголосив на тому, що воїни-інтернаціоналісти як належить виконали свій військовий обов’язок. Тому нам належить широко пропагував їх досвід і залучати до військово-патріотичного виховання молоді. Групі воїнів-інтернаціоналістів було вручено матеріальну допомогу.
Учнями були прочитані вірші Ніни Іванівни Крайносвіт «Я зустрічі рідний, з тобою чекаю», «Коли ж ти приїдеш, синочку» та інші.
Хвилиною мовчання було вшановано пам’ять тих, хто не повернувся з далеких країв до рідних домівок, хто уже в мирний час помер від одержаних ран.
Завершилися урочистості концертом за участі колективів художньої самодіяльності.
            Що року в нашій школі проводяться тематичні уроки, години спілкування, зустрічі з учасниками бойових дій. 
             Воїнам-афганцям, обпаленим жахіттям того лихоліття, довелося здолати та вистояти перед черствістю чиновників, знайти себе у новому житті, і не просто вижити, а й відстояти велике звання Солдата, Патріота, Людини.










ВИСНОВКИ

          Афганістан – країна, яка має вигідне стратегічне положення і це призвело до того, що вона перебуває під контролем держав-колоній Росії та Британії в ХІХ столітті, а в період «холодної війни» - протистоянням двох світових систем ХХ століття. Тоді коли боротьба за сфери впливу велася між СРСР та США.
         На той час Афганська держава перебувала в складній ситуації: низький рівень економіки, відсутність єдиної нації, національно-етнічні протистояння, консерватизм ісламу.
         Основною причиною афганського конфлікту були: по-перше «холодна війна», по-друге Квітнева революція 1978 року.
       Введення радянських військ позитивного результату не дало, це тільки загострило ситуацію, конфлікт не було розв’язано.
       Участь радянських військ в афганському конфлікті призвела до падіння міжнародного престижу СРСР, його міжнародної ізоляції. Дії СРСР засуджували навіть соціалістичні країни. Негативні наслідки війни в Афганістані відчувались і в СРСР (людські і матеріальні втрати). Усвідомлення згубності політики СРСР щодо Афганістану стало приходити в період правління Ю.В. Андропова, але його смерть і пасивність керівників КПРС відтягнули розв'язання афганської проблеми. Зрушення почались з приходом до влади М.С. Горбачова. Відбулись зміни в афганському керівництві, яке очолив М. Наджибулла.
       У 1987 році було проголошено курс на національне примирення в Афганістані. 14 квітня 1988 року між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і США було укладено угоду по Афганістану, згідно з якою радянські війська виводились з країни до 15 лютого 1989 року.
      Кривава авантюра в Афганістані закінчилася військово-політичною й моральною поразкою радянщини. Зазнала краху найбільша у світі комуністична імперія, а паралельно розвалився й увесь соціалістичний табір. На пострадянському просторі з’явилася низка нових національних держав. У 1991 році було проголошено державну незалежність України.
 США також в цій війні не мала успіху. Прикладом цього  стала подія  11 вересня 2001 року, де таліби показали, що через тероризм можуть завдати великого удару навіть непереможній наддержаві. Тепер проти талібів воюють американські солдати.
  11 вересня 2001 року. Розіграш „ісламської карти” надав ісламським фундаменталістам впевненості в тому, що терором, диверсіями, наркотерором можна перемагати навіть наддержави. У боях проти талібів тепер кладуть голови американські солдати.
        А щодо радянських солдат, то вони  виконували свій інтернаціональний обов’язок. На привеликий жадь, там довелося бути і українським солдатам, моїм землякам. Які проявили не абияку хоробрість, мужність, патріотизм ціною власного життя. Достойно виконували накази своїх командирів.
        У сучасних умовах патріотичне виховання являє собою, з одного боку, найважливішу складову частину системи виховання в суспільстві, з іншого боку, воно є одним з напрямків соціально значимої діяльності, безпосередньо пов'язаної з розвитком у молоді патріотизму, формуванням у неї готовності до захисту Батьківщини. У всі часи захищати рідну землю було справою честі й гідності, святим обов’язком кожного громадянина.
       Участь українців у Радянсько-афганській війні залишає багато «білих плям» в історії. Наше завдання досліджувати, для того, щоб відповідей було більше ніж запитань. І поки поряд з нами живуть воїни-афганці – гідні патріоти, захисники Батьківщини, спілкуючись з ними ми повинні виховувати в собі любов, повагу до свого народу, своєї держави. І пам’ятати, що без минулого нема майбутнього.     
     















Немає коментарів:

Дописати коментар