Долібська
І.В., вчитель історії ЗШ І-ІІІ ступенів с.Могильне
Час
незалежності викликав небувале зростання інтересу до проблем вітчизняної
історії, витоків національної культури, до непересічних досягнень минулого.
Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не
лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій
у практиці сьогодення.
Кожен народ має свої звичаї, свої обряди, що
вироблялися впродовж століть, і саме вони становлять невичерпне джерело
яскравої неповторності українського народу, його унікальної культури і високої
духовності.
Цю найціннішу спадщину ми маємо передати
наступним поколінням щоб молодь мала відповіді на запитання, які цікавлять, щоб
було з чим порівнювати, беручи до рук літературний твір та фактичні матеріали.
Сьогодні ми ставимо перед собою завдання
донести до наступних поколінь ті звичаї і традиції, що залишили нам наші
попередники. Вивчити традиції свого краю, проаналізувати відмінні та спадкові
риси обряду подільського весілля, враховуючи географічне розташування.
Вивчення обрядовості рідної місцевості є
актуальним, тому що звичаї та традиції українського народу поступово
витісняються запозиченнями з європейської культури, і ми втрачаємо українські
обряди, які є підтвердженням самостійності та самобутності нації. Наша мета – відродити
і зберегти традицій рідного краю, які
уже почали забуватися.
Традиційні форми побуту українців
найтісніше пов’язані з громадою. На всіх етапах свого існування вона свято
охороняла і передавала традиції, контролювала всі сторони життя своїх членів,
дотримання звичаєвих правових і
морально-етичних норм.
Україна багата на розмаїті весільні обряди. У народі завжди надавалося
надзвичайно важливе значення
створенню сім’ї.
Відповідно до цього формувалась і весільна обрядовість – своєрідна урочиста
драма, що супроводжувалась іграми, музикою, танцями, співами, набуваючи
характеру народного свята.
У кожному регіоні цей обряд має свої
відмінності. Його значення полягає в тому, що він відбиває світогляд і мораль
трудового народу, родинні та суспільні стосунки на кожному конкретному
історичному етапі. У ньому з великою теплотою оспівана доля жінки до і після
одруження. Весь весільний обряд супроводжується піснею. Вона розкриває глибину
історичного минулого, висвітлює народний колорит певної місцевості.
Щодо соціальної сутності шлюбу, то вона
виявляється через різні види відносин: духовно-психологічні, моральні,
економічні, культурні. У свою чергу всі ці відносини, як і інститут шлюбу в
цілому, розвиваються і змінюються разом із змінами в суспільстві.
Необхідність соціально-морального
регулювання шлюбних відносин випливає з того, що вони безпосередньо пов’язані з
головними функціями сім'ї: відтворення людського роду та виховання дітей.
Першою формою шлюбних відносин був
груповий шлюб, характерний для первіснообщинного ладу. Поступове звуження
відносин привело до парних шлюбів. На початковому етапі чоловік переходив у рід
дружини, такі шлюби називалися – матрилокальними, а на більш пізньому етапі
дружина стала оселятися в родині чоловіка, після чого шлюб почав називатися –
патрилокальним.
Шлюбно-сімейні відносини в Україні
відзначаються особливим різноманіттям. Адже відомо, що окремі землі України
протягом тривалого часу знаходилися у складі різних держав, це і вплинуло на
формування звичаїв та обрядів.
В основі укладання шлюбу на Україні
упродовж ХVІ-ХІХ століття був договір. Він укладався спочатку усно,
а потім письмово, тоді коли молодим як придане надавали землю. Це переважно
молодому, а молодій – посаг: худоба, земля, гроші. Обезземелення селян привело до спрощення шлюбного
договору, залишивши тільки придане у вигляді скрині з подушками, покривалами,
постіллю, скатертиною, рушниками. Цей традиційний компонент залишається одним
із важливих і в сучасній весільній обрядовості. Спостерігається у весільній
обрядовості приймацтво та невіщення. Це відбувалося тоді, коли укладалися
«нерівні» шлюби. Одна із родин хотіла поліпшити своє матеріальне становище за
рахунок своїх сватів.
Разом з тим система традиційних шлюбних
звичаїв набула змін. Відкритість спілкування сучасної молоді створює умови для
розширення критеріїв мотивації шлюбу. Соціологічні дослідження показують, що
любов посідає перше місце, спільність інтересів та поглядів – друге, а дружба
та фізіологічні чинники – третє. Усе це впливає на формування світогляду жителів певних
територій, на їхнє ставлення до культурної спадщини своїх попередників.
Кожен регіон славиться своїми обрядами
та звичаями. Це залежить від розташування населення, яке проживало раніше на
території. Наше село Могильне славиться багатою обрядовістю. Традиції та звичаї
передаються з покоління в покоління. Село –
це осередок збереження культурної народної спадщини. Поспілкувавшись з жителями
нашого села Любчик Валентиною Михайлівною, Черняк Галиною
Григорівною, Романченко Вірою Миколаївна, Остріченко Надією Григорівною,
Діхтяренко Любов’ю Данилівною, Долібською Єфросинією Йосипівною, ми дізналися
про структуру весільної обрядовості в нашому селі:
1. заручини;
2. сватання;
3. підготовка до дня весілля (випікання
короваю);
4. день весілля;
5. обжинки.
Передвесiльнi
переговори ще називають заручинами.
Про заручини на Могильненській землі ми дізналися з розповіді Романченко Віри
Миколаївни, жительки нашого села, 1942 року народження.
Заручини – це, так би мовити, урочисте скрiплення згоди обох сторiн на весiлля.
Вони завжди вiдбуваються у домi нареченої у вихiдний день. Окрiм родичiв, на заручини запрошуються подруги
молодої та друзi молодого. У давнi часи до заручин ретельно готувались,
влаштовували гарне застiлля, наймали музик. У наш час відбулися деякі зміни: на заручини ідуть
тільки батьки та наречений. На заручинах молодята сидять один бiля одного,
як на весiллi. В оселю до
майбутніх сватів ідуть з хлібом і могоричем, це є знаком поваги, добрих намірів
та згода на рішення сина.
Сватання
– наступний крок. Родина збирається в помешканні нареченого. Обов’язково гостей
має йти парна кількість без нареченого. Теж саме має бути і в нареченої.
Дорога, якою йде наречений має бути відносно пряма, без вузьких вуличок та
стежок.
Особливе місце відведено випіканню
короваю. Коровай у нареченого випікають
у чоловічий день неділі – четвер, а у нареченої у жіночий день – середу. Місце
для вимішування тіста готує мати, застилає стілець і під діжу з тістом кладе
гроші на достаток та добро. Тісто
замішують дві жінки, що живуть в парі з чоловіками, мають гарні сім’ї. Мати
нареченої чи нареченого зв’язує до купи жінок рушником , щоб діти жили в парі. Обов’язково в центрі короваю розміщували
велику красиву квітку – символ незайманості дівчини. Коровай садили в піч з благословенням «на довге подружнє життя» і
обов’язково коровай у печі христили тричі, щоб був гарний. У народі кажуть:
«Який коровай – таке подальше життя
сімейної пари». Тому випікання короваю –
дуже відповідальна справа. Разом з короваєм випікали пару голубів, якими разом з подарунками та грішми батьки
дарували молодят. Цей хліб пара повинна була з’їсти сама, щоб їхнє кохання було
таким світлим та чистим, як у цих птахів.
День весілля це незабутній день у житті
кожної людини. В цей день відбувається одягнення вінка нареченій мамою,
батьківське благословення молодої пари, шлюбна церемонія в РАКСі, вінчання та
покривання молодих.
Основою другого дня весілля, якщо батьки
одружують останню свою дитину, є обжинки. Це вдячність за дорослих дітей, це
збирання врожаю. В народі кажуть: «що посієш те пожнеш», тому така традиція
була введена у весільний обряд. Батькам одягали вінки, співали пісень, дарували
подарунки.
Обряд весілля залишиться до того часу, аж
поки буде існувати життя на Землі. Так як звичаї та обряди набувають свого
забарвлення в залежності від часу, то і обряд весілля дещо змінився. Деякі
весільні обряди віджилися, а деякі набули вдосконалення та запозичення.
Заручини
та сватання на сучасному етапі
переплелися в одне дійство. Сьогодні, коли зустрічаються батьки наречених, вони
домовляються відразу про все весілля. Рідко коли, крім батьків і жениха, на
такий договір ведуть родичів.
Сучасними коровайницями в більшості
випадків виступають пекарі пекарень, де замовляють чудо-хліб. Тому цей обряд
частково втрачається. Забуто пісні, що супроводжували вироблення короваю,
рецепти, за якими випікали. У більшості сіл з давніх-давен і до сьогодення
випікають здобні короваї, але за формую та рецептами відрізняються.
Сама весільна церемонія відрізняється від
колишньої тим, що вона осучаснилася. Пісні, які співали, приходячи за молодою,
забуто, багато атрибутів не використовують. Їх замінили на сучасні
випробування.
Історія доводить що обов’язково при одруженні
потрібно повінчатися. Це допомагає у стосунках молодій парі. Відводить лихі
сили від новоствореної сім’ї. Тому для когось «таїнство вінчання» - це мода, а для
когось душевна потреба.
У наш час більшість молодих пар живуть
«без штампа в паспорті», або в громадянському шлюбі. При дослідженні можна
зробити такий висновок що зменшується кількість зареєстрованих шлюбів. Це зменшення веде за собою вимирання
української нації, швидке скорочення сільського населення. Обряди покривання та дарування докорінно
змінилися. У них не залишилося нічого від обрядовості середини ХХ століття. Якщо проаналізувати дані обряди,
то можна сказати, що залишився тільки певний зміст та мета. А от обряд взування тещу в чоботи набув
популярності. Цей обряд був запозичений зі сходу нашої держави і добре
прижився на нашій території. Також
дійшов до нашого часу дещо змінений обряд «обжинки». Переважно його проводять в сільській місцевості. Це
одягання батькам вінків дітьми, котрі щойно одружилися.
Лише
зберігаючи національну неповторність, можна зробити внесок у загальну скарбницю
народів, так само як справжній інтернаціоналізм можливій лише на терені кращих
національних надбань. У цьому розумінні етнографічні особливості того чи іншого народу – важлива
складова світової культури.
У
пізнанні всесвітньої історії народознавство грає далеко не допоміжну роль. Саме
тому зазначені явища висвітлюються головним чином від найдавніших часів до
наших днів з точки зору їх походження, розвитку і сучасного побутування. Однак
перевага надається розгляду традиційного. Адже пам’ятки культури створюються
віками, але, на жаль, не на віки. На наших очах зникає – іноді й незворотньо –
чимало елементів, а то й цілих комплексів традиційної народної культури та
побуту. Проте духовність народу – явище не плинне: традиційне органічно входить
у сьогодення. Вивчення національних звичаїв та
традицій має надзвичайно важливе значення для вирішення проблем співвідношення
національного та інтернаціонального, генезису культурних явищ, процесів
взаємодії індустріально-міської культури і давньої, місця традицій у
професійній культурі.
Список використаних джерел
1. Книга
реєстрації вінчань в храмі Покрови Пресвятої Богородиці села Могильне
Гайворонського району Кіровоградської області.
2. Книги
реєстрації шлюбів 1981 – 2012 років сільської ради села Могильне Гайворонського
району Кіровоградської області.
3. Наулко В.І.
Культура і побут населення України, К.: Либідь, 1991 р.
4. Павлюк С.П.
Українське народознавство, Л.: Фенікс, 1994р.
5.
Фотоматеріали жителів
села Могильне Гайворонського району.
Немає коментарів:
Дописати коментар